Про цього чоловіка можна багато говорити й дати багато титулів, однак попри всі свої діяння, він був тим, хто дав країні можливість мати свою мову та писати нею, принісши своє життя у жертву. Далі на kyivski.info.
Початок шляху
Василь Стус був четвертою дитиною, народився у 1938 році у селі Рахнівка, що на Вінниччині, однак коли йому було всього 3 роки, сім’я бере всі свої пожитки й переїжджає до міста Сталіно (нині Донецьк). Батьки влаштувались на роботу, а хлопець пішов до школи. Закінчує він її зі срібною медаллю у віці 16 років й наважується поїхати до Києва, щоб спробувати вдачу у Київському університеті, на факультеті журналістики. Однак, через його юний вік, хлопця не беруть. Стус вирішує, що йому все одно потрібна освіта й повертається до свого міста. Він подає свої документи до Донецького педінституту на історико-філологічний факультет, у який його беруть навіть без вступних екзаменів. У цьому йому допомогла шкільна медаль.
Він добре володів не лише українською мовою, а й німецькою, а пізніше вивчає латинь. Василь без проблем читав у оригіналі Гете та Рільке, а на заняттях з німецької мови перекладав все без допомоги словника. І попри мову, якою викладали, він завжди відповідав рідною, українською.
У 1963 році йому вдається вступити та стати аспірантом у Київському інституті ім. Шевченка, і обирає спеціальність “Теорія літератури”.
Літературна діяльність
Переїхавши до Києва Василь Стус береться за публікацію своєї першої збірки, однак видавництво скасовує її, через подальші події на прем’єрі фільму Параджанова. Письменник, звичайно, не зупиняється на цьому, і збірка, все ж таки, виходить, але вже самвидавом. У 1968 році виходить його друга збірка, під назвою “Зимові дерева”. Спочатку він думав, що варто розширити свою поезію на Батьківщині, однак зрозумівши, що її знову не пропустять, Стус звертається до видавництва Брюсселю.
Поет писав попри арешти та заслання, виливаючи всю свою душу на папері. Однак, не всі вірші дожили до сучасності, оскільки в одному з таборів, куди був засланий письменник, приблизно 300 його творів було знищено наглядачами. І, певно, вони були не єдині, бо влада вишукувала все та всіх, хто був проти них та знищувала.
Дисидентський рух
Точкою відліку для Стуса, як дисидента, стала подія 4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі “Україна”. У той день відбувся прем’єрний показ фільму Параджанова “Тіні забутих предків”, однак він переріс у демонстрацію проти репресій української інтелігенції. Письменник Іван Дзюба говорить перед натовпом про те, що всією Україною ведуться арешти письменників, поетів, художників, всіх, хто має свою думку, яка не вигідна владі. Після чого Стус та Чорновіл проголошують: “Хто проти тиранії – встаньте!”, і вони були першими хто піднявся, та не останніми. Однак, у цей момент зал заповнюють люди у цивільному, які виявляються службою безпеки, й починають масові арешти. Цей день для Василя Стуса, став днем початку його довгих ув’язнень й заслань. Однак, він також став датою, коли письменник розпочав свій шлях пліч-о-пліч з шістдесятниками. За вчинок, який би Василь повторив без роздумів, та який поклав початок боротьби за свободу українського слова, його виключили з аспірантури.
Для письменника, радянська влада була злом, з яким повинен боротись кожен, хто мріє про щасливе та вільне майбутнє. Де українська мова та думка не була б заборонена, та за неї б не вбивали. Але, на жаль, так і не побачить перемоги. Він був одним із тих, хто у 1968 році підписує листа, який направляється до Генсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєва та першого секретаря КПУ Миколі Підгорному. У ньому інтелігенція вимагає, щоб незаконні політичні арешти тих, кого влада називала “инакомыслящие”, припинилась. Це був сміливий крок, який, на жаль, не змінив ситуацію.
Ув’язнення та заслання
Першим вироком, який приносить Стусу влада, стається 12 січня 1972 року. Письменника засуджують до п’яти років ув’язнення, і вважавши, що цього мало, додають три роки заслання. Після звільнення та відчуття свободи, Василь переїжджає до Києва та у 1979 році вступає до Української гельсінської групи, яка є об’єднанням діячів українського правозахисного руху. У той самий час за ним встановлюється адміністративний нагляд. Безсумнівно, письменник знав, що після одного арешту та його думок, яка не вигідна владі, варто залишатись осторонь, однак, він не був тим, хто залишає своїх людей та свої ідеї. Він боровся за них до самого кінця.
Другий і останній арешт Василя Стуса відбувся 14 травня 1980 року. На суді, у якому його визнали винним, адвокат Віктор Медведчук, не збирався виступати на захист клієнта. Навпаки, він без згоди визнав “провину” письменника. У момент, коли Василь вперше побачив свого адвоката, він йому не сподобався, чоловік відчув, що від того “тхне” комсомольськими думками й намагався відмовитись від нього, однак суд цього не погодив. І, завдячуючи “професіоналізму” адвоката, Василя Стуса звинувачують та відправляють до табору особливого режиму. До письменника відносились жорстоко та часто карали. Але письменник попри утиски тримав оборону й не давав своїм катам можливості поласувати його болем, натомість протестує голодуваннями.
Один із випадків, чому Василя відправили до карцеру, це те що під час читання, він обперся рукою об ліжко. Сім’я Стуса часто приходила до нього, щоб навідати, однак їх не часто пускали. Остання зустріч відбулась у 1981 році.
Смерть у карцері
Дожити письменнику до кінця вироку не судилось, як і побачити, що сила українського народу перемогла терор і отримала свободу, за яку він віддав своє життя. Він знав, що більше не побачить своїх рідних, які сумували за ним кожного дня. Звичайно, вони розуміли, наскільки справа, за яку боровся чоловік, важлива для нього та народу, однак змиритись з втратою важко.
Василь Стус був поміщений у карцер, і саме там у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року серце українського дисидента, письменника та культурного діяча перестало битись. Він протягом чотирьох років спочивав у безіменній могилі на цвинтарі табору. 19 листопада 1989 року прах був перевезений та похований на Байковому кладовищі.
Остання робота
Під час останніх років ув’язнення Стус не переставав писати та робити переклади. У той час він написав близько 250 віршів, та зробив 250 перекладів. Ця робота повинна була скластись в одну книгу, яка б мала назву “Птах душі”. Однак, знайшовши усі написані рядки, працівники їх конфіскували. На запити родичів, щодо долі написаного, у відповідь прийшло сповіщення, що все було знищено під час ліквідації табору. Однак, ця інформація не була підтверджена чи спростована, і у сучасному світі ніхто не може сказати яка доля спіткала останніх слів письменника.
Стус був письменником, який зробив вклад протестуючи й не даючи владі вплинути на думки української інтелігенції. Багатьох однодумців було знищено, так само як і Василя. Вся їх робота зроблена для того, щоб у сучасному світі кожен міг вільно спілкуватись, писати та думати. Щоб не було жодних заборон для жителів України. Наша країна століттями б’ється за вільне існування та процвітання. На жаль, завжди є жертви, однак про них буде відомо всьому світу.
Василь Стус міг стати сучасником, який пройшов через війну українського народу з радянською владою. Він міг бути героєм сучасного світу, однак, на жаль, він залишився в історії, книжках, думках та серці. Його вірші складні для розуміння, але для кожного прийде час, коли вони відкриються. Стус – це вічний герой, а українці своїх героїв завжди шанують та пам’ятають.