Вони відомі не одне століття і залишаться такими. Ці жінки родички, які поклали все своє життя на поширення українського слова. Далі на kyivski.info.
Мати й донька
Ольга Петрівна Косач та її донька Лариса Петрівна Косач, більше відомі як Олена Пчілка та Леся Українка. Вони були тими, хто виніс літературу, написану жінкою на інший рівень. Письменниці жили у часи, коли українська мова заборонялась, однак, попри це, продовжували писати на ній. Мати й донька були схожі своєю наполегливістю та жагою до знань, що й зробило їх відомими та шанованими. Десь їхні історії переплітаються, однак вони дві різні особистості з різним життєвим шляхом.
Народжена у сім’ї дворянського роду
Життєвий шлях Ольги Косач (дівоче прізвище Драгоманова), розпочалось 17 липня 1849 року у Гадячі, Полтавщина. Вона походила з відомого дворянського роду Драгоманових. Батько був висококваліфікованою людиною, знав та добре володів іноземними мовами. Мав велику любов до літератури, тому кожного місяця поповнював свою бібліотеку новими книгами, які він передплачував. Тому жага до знань передалась й до його доньки.
Початкову освіту Пчілці забезпечили вдома, що логічно, оскільки батько був кваліфікованим у багатьох сферах і дав усі можливі знання. Надалі вона почала навчатись у зразковому пансіоні шляхетних дівчат і у той час мешкала разом зі своїм братом, Михайлом Драгомановим. А через два роки після закінчення навчання, у дев’ятнадцять років, виходить заміж за Петра Леонтовича Косача. Познайомилась пара завдяки Михайлу, оскільки той був другом майбутнього чоловіка Олени. Оскільки подружжя було нероздільне, то після того, як Петро отримав призначення на Волині, дружина без сумнівів їде разом із ним. Пара мала два сини та чотири доньки, однією з них і була Леся Українка.
Діяння Олени Пчілки
Олена Пчілка зробила дуже багато для української літератури. Вона була письменницею, перекладачкою, громадським діячем, фольклористом та етнографом. Все, до чого жінка бралась, в неї виходило. Вона записувала народні пісні, обряди та звичаї, а також займалась збиранням зразків народних вишивок. І у 1876 році у Києві виходить книга “Український народний орнамент” і вона ж робить її першим знавцем у цій сфері.
Жінка була не лише письменницею та знавцем української культури, яку розповсюджувала всією Україною, а й перекладачем. Вона бралась за переклад робіт класиків, таких як Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Микола Гоголь та багато інших.
У 1879 році сім’я Косачей знову переїжджає, наступним містом став Луцьк. І саме там Пчілка вступає до драматичного товариства, у яке вкладає душу. Всі гроші, які заробляються на спектаклях, йдуть на придбання книг для бібліотеки клубу. У місті, де жінка залишись зі своєю сім’єю, вона займається педагогічно-літературною діяльністю, прищеплюючи людям любов до слова та мислення, оскільки читаючи, неможливо не розвивати свою уяву, а тим паче вірші.
1882 рік – це вихід нової книги “Українським дітям”, у якому було зібрано багато перекладених творів від російських та польських письменників. У тому ж році, а саме у травні, сім’я знову переїжджає, цього разу до села Колодяжні, що на Ковельщині, де залишаються на тривалий час. Саме у селі, поміж дерев та неймовірно гарної української природи, розпочинається активна фаза у творчості письменниці. У 1883 році на постійній основі видаються її твори у львівському журналі “Зоря”. А вже у 1884 році виходить перша поема під назвою “Козачок Олени”. У 1886 році збірка поетичних творів, 1887 рік видача альманаху жінок-письменниць “Перший вінок”, у співпраці з Наталею Кобринською.
І у 1895 році знову відбувається переїзд, і вже до Києва. У цьому місті вона засновує журнал “Рідний край”, а у 1908 році видається додаток до нього, який має назву “Молода Україна”. Цей додаток стає першим, на той час, дитячим журналом.
Олена Пчілка пропагувала рідне слово та мову, оскільки вважала, що нічого важливішого немає. Для неї було важливо все, що стосується її рідного краю – мистецтво та творчість, якому вона присвятила все своє життя. Навіть попри заборону, вона на відкритті пам’ятника Івану Котляревському, у 1903 році, вимовляє промову рідною мовою. І у 1905 році подає заяву до міністра освіти з вимогою на дозвіл викладання та навчання українською. Для цього були зібрані підписи Лесі Українки, Павла Житецького та самої Олени Пчілки. Ці люди не боялись заборон, які виставляла держава, та йшли на пролом до своєї мети.
На жаль, початок 1900-х років був для письменниці важким. Спочатку, у 1903 році, помирає один із синів, потім, у 1909 році, коханий чоловік, а у 1913 й донька, Леся Українка. Однак, всупереч всього, що приготувала їй доля, вона продовжувала творити та віддавати всю себе роботі. У 1924 році починає працювати в Академії наук. У історично-філологічному відділі УАН вона робить етнографічні розвідки, які доповнюють наявні роботи у цій галузі.
Останні роботи
За декілька років до смерті, у 1927 році, виходить п’яте видання альбому “Українські узори”. І у 1930 році у Харкові видається збірка “Оповідання”, де викладена вся її біографія.
За своє життя вона встигла відкрити та бути учасницею багатьох культурних та громадських діянь, що дало можливість відчути багатьом дух та красу українського слова. Однак, 4 жовтня 1930 року серце видатної діячки зупинилось, але вона возз’єдналась зі своєю родиною, оскільки була похована на Байковому кладовищі у Києві, поруч зі своїм чоловіком, сином та донькою.
З ранніх років у літературному просторі
Народилась Лариса Петрівна Косач 25 лютого 1871 року, у, як вже відомо, доволі відомій родині Драгоманових та Косачей. Що, своєю чергою, дало сильне підґрунтя для освіти. На жаль, у 1881 році майбутня письменниця захворіла, а й 1883 році у неї діагностували туберкульоз, який був її прокляттям до кінця життя.
Освіту Лариса здобувала вдома, по-перше, тому що її мати хотіла, щоб українська мова викладалась належним чином й донька не зросійщувалась, що було частим явищем у школах, а по-друге, через свою хворобу, яка іноді не давала змоги їй поворухнутись.
Перше згадування псевдоніма
Почала писати вірші вона доволі рано, у 9 років, оскільки все її оточення було пов’язане з літературою. А розпочався шлях Лесі Українки у 1884 році, у 13 років, коли її вірші вперше опублікували. Це був львівський журнал “Зоря”. Вона, за допомогою своїх віршів, передає всю любов до України, та просуває жіночий персонаж, оскільки зазвичай у творах головним героєм був чоловік. А на прикладі “Лісова пісня”, яку побачив світ 1911 року, можна прослідкувати, що головною героїнею є Мавка, і саме від її імені йдеться повість.
Оскільки Леся Українка хворіла, їй доводилось постійно лікуватись, що призводило до частих подорожей. Вона побувала у Єгипті, Грузії, Криму, Кавказі тощо. З кожної відвіданої країни письменниця переносила свої враження у вірші. Один з них – “Весна в Єгипті”.
Леся пішла шляхом свої матері. Вона стала перекладачем, фольклористом та громадським діячем. Жінка бралась за переклад “Німфи” І. Тургенева, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, уривки з “Одіссеї” Гомера та багато іншого.
У 1892 році у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, у якому 92 переклади, зроблені Лесею, а у 1893 році виходить її перша збірка поезій “На крилах пісень”. Іван Франко навіть ставить її на один п’єдестал із Шевченком, у статті для “Літературно-наукового вісника”.
Останні роки свого життя вона провела у Грузії та Єгипті, її хвороба швидко прогресувала, однак Леся Українка продовжувала працювати над поезією. Але 1 серпня 1913 року письменниця робить свій останній подих. Вона зустріла свою смерть вдалині від Батьківщини, однак її перевозять до Києва й ховають на Байковому кладовищі.
Вони вдвох були сильними та вольовими жінками, які підіймали українську літературу на вищий щабель. Кожен житель України бачить на що здатне слово й продовжують його цінувати.