Київ на початку XX сторіччя тільки починав свій шлях як розвинутого і заможного міста. Однак, завжди є ті, хто допомагав місцевим, і не тільки, своїми грошима. Сильно заможними киян не можна було назвати, але якісь статки вони, все ж таки, мали. Далі на kyivski.info.
Економіка початку XX століття
Є деякі фактори, які впливали на стан економіки у XX столітті. Один із важливих чинників – розпочата Перша світова війна, яка забирала велику кількість прибутку і, звичайно, життів.
Беручи до уваги, що українці завжди були співчутливим народом і намагались допомагати усім, на території Києві жила велика кількість меценатів та благодійників, які намагались бути у пригоді кожному, хто потребував допомоги у складні часи. Однак, у 1917 році відбулась революція. Оскільки у той час Україна була у складі Російської імперії, рішення про майбутнє жителів приймали у Москві. Тому влітку 1918 року, відбувся з’їзд комісарів соціального забезпечення та було підняте питання, що робити з усіма благодійними статками, які мали організації. І, звичайно, було прийнято рішення про відхід усього майна до Комісаріату, тобто до влади. Які надалі могли розпоряджатись коштами як їм заманеться. Однак, одразу постало питання, щодо долі самих меценатів, як ними керувати. Українську душу важко затоптати, а, як ми вже знаємо, кожен заможний киянин намагався вивести своє місто на новий економічний рівень й позбутись поняття голоду, сирітства та бідності. Але, для новопроголошеного СРСР благодійність була чужим поняттям, якого радянська влада не хотіла бачити на своїх землях. Для них грошова допомога тим, хто потребує цього, була лицемірством, бо кожен житель повинен був сам вибороти собі місце у класовій боротьбі.
Доля меценатів та філантропів
Для радянської влади благодійники стали класовими ворогами, оскільки вважалось, що фінансова допомога – це пережиток капіталістичного ладу, а всім меценатам поставили ярлик “класові вороги”. Звичайно, кожен житель повинен вибивати собі шлях на гору самотужки, будувати кар’єри, будинки або просто виживати. Радянська влада вирішила, що тепер вона повинна займатись питанням економіки, а, по факту, вливала гроші лише у свої позолочені сейфи, які зберігали у себе під ліжком, щоб хтось, ненароком, не викрив їх.
Тому, завдяки владі, у філантропів та меценатів розвиток подальшого існування залежав від рішення яке вони приймуть – залишити Київ і спробувати вижити й знайти себе за межами держави, або залишитись та жити під пильним та репресивним оком влади, яка буде кожен день перевіряти на які потреби пішли кошти. Ось так топ найбагатших і найвпливовіших людей Києва початку XX століття постали перед вибором, яке вплинуло на все їх життя.
Євген Чикаленко
Людина, яка вклала не тільки неймовірні статки у розвиток держави в цілому, а й душу, щоб бачити свою країну незалежною, багатою та квітучою, але доля розпорядилась так, що саме життя мецената, після прийняття рішення про міграцію, складалось неймовірно важко, і кожен наступний рік потрібно було вигризати у долі зубами.
Але все послідовно. Євген Харламович Чикаленко уродженець села Перешори нині Одеська область, навчався у Харківському університеті на природничому відділі. Тому після смерті батька взяв на себе виконання всього, що пов’язане з фінансовою допомогою родині. Певно, відтоді в нього і з’явилось бажання кожному допомагати, що, на жаль, зіграло з ним поганий жарт, однак, це б не змінило його ставлення до праці та оточення.
Для того аби заробляти кошти, він починає рухатись у напрямку агрономії, що у нього неймовірно добре виходить. Навіть у роки посухи на полях початківця з’являється значний врожай. І завдяки своїм знанням він дає поради для сільських господарів, а пізніше ще й пише та видає. Поради виходять під назвою “Розмови про сільське хазяйство”, що розходяться півмільйонним тиражем по всій Україні та за її межами.
А вже у 1900 році переїжджає до Києва, де розпочинає свій шлях громадського діяча. На його кошти видають “Російсько-український словарь”, виплачуються гонорари у журналі “Кіевская старина” тим, хто написав найкращу історію України. Велику кількість коштів віддає на благодійні організації, які пов’язані із письменниками. Однак його шлях громадського діяча закінчується у 1919 році, коли він приймає рішення залишити свою батьківщину, щоб не потрапити до лап радянської влади.
Перебуваючи в еміграції коштів на проживання не вистачало, життя складалось лише із бідності, недоїдання та хвороб, все із чим чоловік намагався боротись допомагаючи іншим. Він встиг побувати в Австрії, США та Чехії. Оскільки на лікування грошей не вистачало, проживаючи у США для нього оголошували збір у місцевій українській газеті “Свобода”, щоб хоч якось допомогти колишньому меценату. Але вже у 1929 році доля завершила свої випробування і Євген Чикаленко зробив свій останній подих вдалині від своєї батьківщини, про яку він пам’ятав кожен день і, на жаль, так ніколи й не повернувся до неї.
Сім’я Ханенків
Меценатами у Києві були не лише поодинокі особи, а цілі сім’ї, яких спіткала важка доля, однак, це було не дарма, оскільки їх пам’ятають не одне десятиліття.
Варвара Ханенко (при народженні Терещенко) народилась у містечку Глухів, що на Сумщині у сім’ї одного із найзаможнішого підприємця та філантропа – Ніколи Терещенка. Вона все своє дитинство бачила та розуміла, що таке благодійність, оскільки її батько, за заповітом свого батька, кожного року віддавав 80% прибутку на потреби церкви та на доброчинність. Тому все, що пов’язане з фінансовою підтримкою, із самого малечку було для молодої меценатки важливим.
Вже у дорослому віці Варвара зустрічає свого майбутнього чоловіка – Богдана Ханенка, який був великим поціновувачем мистецтва, а також був знайомий із такими художниками як Айвазовський, Шишкін та Куїнджі. І, звичайно, також був меценатом, як і його майбутня дружина, тому не дивно, що такі схожі постаті знайшли один одного у великому морі людей.
За час подружнього життя, пара допомагала лікарням для бідних та пологовим будинкам. Вони заснували торгові школи, що є аналогами сучасних училищ. Також вони були тими, хто заснував першу жіночу школу в Росії тощо.
Однак, у 1917 році чоловік Варвари помирає і дає інструкції, в яких чітко вказано, що вона повинна добитись створення художнього музею у Києві. Але така справа припадає на час репресій благодійників, тому перед вдовою стоїть вибір – залишитись й втратити все або еміграція. Оскільки Варвара Ханенко була сильною жінкою, яка не опускала руки не перед якими складнощами, було прийнято рішення залишитись на Батьківщині та зробити все можливе, щоб мрія її чоловіка стала реальною.
Так у 1918 році вона віддає все своє майно, колекції та, навіть, будинок Українській академії наук. Але ставить свої умови, що майбутній музей повинен мати назву Богдана та Варвари Ханенків, а вона, у своєю чергою, матиме можливість працювати та жити у приміщенні до кінця свого життя.
Звичайно, перший час про домовленість пам’ятали, однак із приходом радянської влади, про укладений пакт всі швидко забувають і намагаються виселити Варвару з музею, однак, маючи стальний характер, жінка намагається всіма силами вчепитись у “стіни” музею. Однак, нова влада вирішила, що жінка не сповна розуму і важко пережила зміну старого режиму, і все ж таки, виштовхують з музею, який був її життям. До смерті Варвари Ханенко у 1922 році музей мав стару назву, однак, вже у 1923 році імена подружжя було стерто із пам’ятки.
Шлях Києва і кожного українця був неймовірно складним. Від року у рік ситуація містян змінюється, однак ніколи й ніхто не забуває завдяки кому сучасне суспільство живе.