Відомий київський балетмейстер Серж Лифар

Серж Лифар постать унікальна в українській історії. Його знають не лише як видатного балетмейстера, його знають як людину, яка впроваджувала нові техніки танцю, творчу особистість, яка завжди виходила за рамки стандартів. Його доля була нелегкою. Співпраця з німцями поклала величезний слід на його життя, але він зробив величезний внесок в історію України. Далі на kyivski.

Звичайний хлопчик

Лифар ніколи не виставляв на показ свій соціальний статус. Він був сином чиновника селянського походження, з іншого ж боку, Серж натякав, що по лінії матері він дворянського роду. Навіть згадував, що колись його прадід мав театр кріпаків, наскільки це правда, важко сказати, адже підтверджувальних цей факт документів знайдено не було. 

Батько Сержа Лифаря Михайло Лифар походив з села Велика Мотовилівка, що на Київщині. Історики припускають, що пращури Лифаря могли належати до козацького роду. Мати ж Сержа Софія Марченко походила з родини яка проживала в Київській губернії.  У її батька були всі шанси стати великим землевласником. У нього було досить багато землі, а також він займався розведенням племінних коней та великої рогатої худоби. Саме це дозволило йому стати господарем п’ятиповерхового будинку в Києві, по вулиці Ірининській. В тому ж будинку в квартирі 7 розмістилась і родина Лифарів. В сім’ї було 4-ро дітей, 1 дівчинка і три хлопчики, Сергій був третьою дитиною. Сергій народився 15 квітня 1904 року. 

У 1913 році Сергій пішов навчатись до Імператорської Олександрівської гімназії, а згодом продовжив навчання вже у 8-й гімназії міста Києва. З дитинства Сергій мав дивовижний слух, він навіть співав у хорі Софійського собору, та навіть відвідував курси фортепіано в Київській консерваторії.

З приходом революції родина Лифарів зазнала ще тих випробувань. Більшовики ледь не розстріляли діда, а бабусю жорстоко вбили грабіжники. Будинок же передали у власність житлового кооперативу. Однак квартиру все ж таки лишили родині. На той момент разом із родиною проживали ще деякі родичі з рідного містечка батька Сергія. 

Мати дуже важко захворіла на тиф і померла у 1933 році, їй на той момент навіть не було 60 років. Батько під час війни залишився в Києві і до кінця свого життя пропрацював у Ботанічному саду. Помер батько Сергія у 1947 році. 

Подалі від домівки

Особливим часом в його житті, Сергій вважав зустріч з Броніславою Ніжинською. Її брат на той час був дуже відомим танцівником. Броніслава мала свою студію, в яку одного разу прийшов 17-ти річний Сергій Лифар. Саме ця зустріч змінила все його життя. 

Молодший брат Сергія, Леонід, військовий льотчик здійснив втечу з Радянського Союзу. Спочатку в Мешхед, а звідти в Париж. Після цього життя родині Лифарів не було. Постійно під наглядом, постійні допити та поява незваних гостей вимотувала. Згадка про брата або про можливість втечі одразу розцінювалась, як зрада батьківщини.  У 1922 році Броніслава Ніжинська виїхала з України до Парижа. Згодом, вона почала потроху запрошувати своїх найкращих та найталановитіших учнів, серед яких був і Сергій. Самовіддана праця та постійні тренування зробили зі звичайного київського і трошки сором’язливого хлопця, першого  соліста «Російського балету»

Хлопець став новою легендою. 

Гранд Опера та відомість в Парижі

Російській балет зазнав багатьох потрясінь. Смерть двох відомих і талановитих танцівників дуже сильно вдарила по трупі. В той час 24 річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд Опера».  Лифар погоджується. Найвідоміший балет того часу «Ікар», згодом стане уособленням самого Сергія. 1939 рік, початок війни, але Лифар не тікає, він залишається в Парижі та продовжує працювати, рятуючи паризький балет від занепаду. Лифар свідомо почав співпрацювати з окупаційною владою. Цей крок він зробив лише тому, щоб захистити театр та митців, від руйнівних дій нацистів. До того ж під час гітлерівської окупації Париж залишався «культурною» столицею Європи. У місті під час війни жили і творили багато митців. Тож Лифар не став виключенням. Для нацистів Лифар був міфічним і недоторканим. Адже його творчістю захоплювались німці. Але не дивлячись на захоплення його талантом Лифаря постійно перевіряли, особливо на тему єврейського коріння в роду. На той час зарплата у Лифаря була однією з найбільших в Парижі, майже 39 000 франків. Працівники ж сцени його відкрито ненавиділи, адже їх виганяли з роботи, на той час, коли Лифар просив підвищення зарплати. Німці ж зі свого боку видали Лифарю не лише перепустку для спокійного пересування містом, а й навіть дали йому дозвіл на користування зброєю. У березні 1944 року Лифар проїхав зі своїм театром всю Швейцарію та Італію. Тур було організовано німецьким посольством. Не дивлячись на свій талант, всі його кроки проти радянської влади чітко фіксувались і збирались до того моменту поки йому не було пред’явлено всі їх на суді. Дивом він уник смертної кари. Після звільнення Парижу, Лифар став вигнанцем і зрадником. Його звільнили з Опери. Тому в Нього не було іншого виходу як тікати. Першим його притулком стало Монте – Карло. Але про колишню славу можна було забути. Під час виступу в Лондоні ого освистали, виступи в США також не дали тих овацій, до яких він звик. З ним відмовлялись співпрацювати навіть працівник сцени, нагадуючи йому, про його співпрацю з нацистами. Але молоді талановиті танцівники, для яких Лифар був наставником і вчителем підтримували ого і готові були йти за ним. 

У 1956 році Лифар попрощався зі сценою, хоча продовжував танцювати ще деякий час. З того часу він більше уваги приділяв розвитку інституту опери та університету танцю. 

Згодом «перська» тема знову з’явилася в його житті. Лифар ставив хореографію під час урочистої коронації в Тегерані. 

Його брат Леонід був тісно пов’язаний з білоемігрантським рухом, у французькому досьє його називали затятий комуніст. Тож наглядали за Лифарями ще дуже довго, майже до кінця 1960 року.

Повернення додому

Попри всю свою славу і величезний успіх в Європі, Лифарю не вистачало овацій від рідної держави. Все життя він мріяв танцювати на сцені Київської опери. Але на жаль цій мрії здійснитися не судилося. Він перебував у Києві під іншим прізвищем. Він приїхав до Києва у 1961 році побачити могили батьків та місто в якому виріс. Але воно дуже сильно змінилося, таким же лишився тільки Дніпро.

На жаль колишні помилки поставили величезний хрест на імені відомого танцівника. Сьогодні в Києві на його честь названо одну з вулиць спального району міста. А також про його талант нагадує «Золота туфелька Лифаря», мініатюрна скульптура проекту «Шукай», що встановлена на одному з фасадів старовинного київського готелю. Історія його життя сповнена важких рішень та вибору, через який він втратив частину себе та свого життя. Але його талант, його визнання в Європі, його сила танцю заворожила навіть нацистських загарбників, через що вони дозволяли йому те, чого не дозволяли іншим, можливо крок співпраці з загарбниками дозволив йому не загубити свій талант і дати чудову школу молодим та талановитим танцюристам. Для яких він став духовним наставником та натхненням. Можливо в той час такі складні прийняті їм рішення врятували життя не лише йому, а й всьому театру. А можливо його рішення було викликано страхом та розумінням, що повертатися додому він вже не може, через репресії до його родини за часів радянської влади. 

Киянин під час пандемії облетів 50 країн і встановив два рекорди: поради від експерта

  Рекордсмен дає поради, як подорожувати світом під час пандемії.  Костянтин Люрику (Ліореку), який проживає у Києві, встановив два нових рекорди України завдяки своїм подорожам: за...

Гей-парад в Києві: дурість чи необхідність?

Як стало відомо редакції kyivski.info, 23 червня поточного року, в столиці України – Києві відбудеться неординарна за своєю концептуальною ідеєю акція – парад сексуальних меншин....
.,.,.,.