Вікентій Хвойка — неймовірна постать у світі археології, чия діяльність відкрила нові горизонти при дослідженні минулого. Його ім’я нерозривно пов’язане з великими археологічними відкриттями, що відобразилися на карті історії та культури. Далі на kyivski.
Завдяки винахідливості, наполегливості та глибоким знанням, Вікентій Хвойка пройшов шлях від простого археолога початківця до провідного дослідника артефактів, який розкривав таємниці минулого наших предків.
Дитинство Вікентія
Український археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка, народжений як Vincenc Chvojka, на світ з’явився 9 (21) лютого 1850 року в селі Семин (Semín), Австрійська імперія. Його незаможна родина нижньо-полабських селян, де він став первістком, родовід вели від славетних лицарів ордену Честославів (“Слава честі”), що 8 листопада 1620 року під орудою князя Христіана I Ангальта-Бернбургу лавах війська протестантів-чехів бились у знаменитій битві на Білій горі. Історія та злидні розвіяли їх по світу, залишивши нащадкам у спадок не титули й землі, а важку селянську працю.
Якщо коротко, то сімʼю Вікентія можна назвати шляхетською. Як відомо, після народження Вікентій мешкав у місті Хрудім (Чехія), де закінчив навчання у комерційному училищі та у Празі. У 1876 році переїхав до Києва, де жив і працював вчителем.
Перші кроки в археології
З 1890 року почав займатися археологією, не маючи спеціальної освіти, здійснивши низку розкопок у Києві та на Наддніпрянщині; співпрацював із культурними діячами Києва, що гуртувалися в Товаристві шанувальників старовини та мистецтва.
У 1893 році відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20 тисяч років тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення великих кісток мамонтів.
На вулиці Кирилівській, 55 (вул. Фрунзе, 59-61) у Києві Вікентій Хвойка окрай порослого чагарями горба, де будівельники брали глину для цегли, виявив стоянку первісних мисливців на мамонтів. Почалася буденна праця – знімання шар за шаром землі. На Кирилівських висотах ґрунту вони вибрали вже чимало і дійшли відмітки 19 метрів. Навіть замуленим оком: спека, пилюка, одноманітність, – із пагорба, керівник розкопок вихопив біло-жовтувату цятку. Спустившись униз, Вікентій В’ячеславович наказав копати обережніше, і незабаром відкрилася безцінна знахідка: ікло мамонта.
Професор Імператорського Київського університету Св. Володимира В. Б. Антонович, ознайомившись зі знахідкою, підтвердив припущення. Український історик М. С. Грушевський спустився в яму і засвідчив сенсаційний факт: на території київського Подолу вони знайшли стоянку первісних людей, вік якої, щонайменше, тисячі років до н. е. Відкриття культурного шару – безпрецедентне. У підсумку, 67 уламків мамонтових ікол, кістки шерстистого носорога, зуби печерного ведмедя, гієни, росомахи та навіть дивного, як для наших країв, лева. Залишаючи місце розкопок, Володимир Боніфатійович попрохав Вікентія Хвойку пильнувати крем’яні вироби. Згодом з’ясувалося: знайдене справжнє стійбище мисливців на мамонтів кам’яної доби.
Аби бути ближче до місця сенсаційного відкриття, у 1893 році Вікентій Хвойка мешкав на Подолі, у двоповерховому рожевому будинку з квітковою ліпниною, що в стилі ренесанс, яка стоїть по вул. Ігоревський, №9/1, на розі з Набережно-Хрещатицькою.
Розкопки палеолітичних стоянок, крім Кирилівської, в урочищі Протасів Яр у Києві, у селі Селище на Черкащині та інші тривали десять років. У цих розкопках брав участь і Володимир Антонович.
Трипільська культура
У 1896 році Вікентій відкрив пам’ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, а також на березі Дніпра в Києві. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам’яток і встановив час її виникнення (4-3 тисячоліття до н. е.). Власне назва “трипільська культура” з’явилася в праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині.
Вікентій Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною. Її залишили пращури слов’ян — арійські племена, які були першими землеробами на теренах Середнього Придніпров’я. Вони мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення азійських та європейських племен, утримали “краї предків до сьогодення”.
Досліджував пам’ятки бронзової доби, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське (1898) і Мотронинське городища на Черкащині.
У 1898—1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров’ї та відкрив могильники з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (2 століття до н. е. — 2 століття) і Черняхівської (2—5 століття) культур.
Також Вікентій відіграв велику роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв — тепер це Національний музей історії України. Хвойка був першим охоронцем його археологічного відділу. Досліджував пам’ятки східних слов’ян, зокрема поселення 7–8 століть у Пастирському городищі та могильниках сіверян у селі Броварки на Гадяччині, доводячи автохтонність слов’янського населення Середнього Придніпров’я.
Розкопки Київської Русі
Значну увагу присвятив дослідженню Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопки на горі Киселівці (1894 рік), Старокиївській горі (1907–1908 роки), де були виявлені житла і майстерні ремісників та вироби з кістки, заліза, срібла, скла.
Цікавою знахідкою є залишки фундаменту мурованого князівського палацу часів Київської Русі на Старокиївській горі неподалік Десятинної церкви. Тут було знайдено цеглу із зображенням тризуба і залишки ювелірних майстерень того часу. А ще пізніше — велику братську могилу жертв монголо-татарської навали 1240 року.
Вікентій провів розкопки давньоруських міст — городищ з оборонними спорудами й руїнами храмів Білгорода на Ірпені, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині, селі Кононча на Черкащині.
У 1903 році археолог вивчав пам’ятки українського середньовіччя, вів розкопки на Замковій горі в Чигирині, де знайдено рештки споруд з 15—16 століть.
Хвороба спіткала археолога
У віці 64 років Вікентій В’ячеславович Хвойка помер від сухот (туберкульоз). Трапилося це у вівторок, 20 жовтня (2 листопада) 1914 року в Києві. Зважаючи на те, що в Україні родичів покійний не нажив, похованням опікувалася пані Буткевич, далека родичка чеської родини Дефорен, з якою у 1876 році він приїхав до Києва.
Після поховання пожильця розгубленій пані Буткевич допомогли звільнити помешкання три добродії. Книжки, старожитності, археологічні знахідки покійного для Київського музею старожитностей та мистецтв, що згодом перетворився на Національний музей історії України, придбав один із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтв, археолог та етнограф Микола Федорович Біляшівський (1867-1926).
Ще частину скарбів відкупив викладач Вищих жіночих курсів М. Ф. Довнар-Запольського, історик, археолог та музеєзнавець Василь Юхимович Данилевич. Решту для новоствореного музею при Київських Вищих жіночих курсах забрав історик мистецтва Григорій Григорович Павлуцький.
Те, що залишилося, геть винесли у неділю, 26 жовтня 1914 року подільські маклаки, котрі разом за дрібнички заплатили пані Буткевич 50 рублів.
Вічний спочинок видатний археолог знайшов на польській католицькій дільниці Байкового кладовища, склепіння знаходиться навпроти “Готичної брами”.
Памʼять про Вікентія
У Києві в Подільському районі є вулиця Вікентія Хвойки. На будинку, де він жив встановлена меморіальна дошка.
У Голосіївському районі Києва на території парку Трипільської культури, у 2009 році було відкрито пам’ятник Вікентію Хвойці. Цей пам’ятник виконано у вигляді бронзового погруддя вченого на чотиригранному світло-коричневому постаменті. Автором є сучасний київський скульптор Петро Глемязь. Розташований у сквері при Міжрегіональній академії управління персоналом.
